АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМАТИКИ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»
Українізація — політика радянської влади у 20-ті роки XX сто- і іття. Тоді почався розвій національної мови й культури: створюва- і поя українські школи, видавництва, спілки: митці повірили у сво­боду. Та недовго раділи патріоти нашої держави: скоро політика українізації припинилася, й обмежені міщани, «антипагріоти» по­чили радіти її поразці, використовуючи дедалі войовничіші форми неприйняття всього «малоросійського». Цей процес яскраво показа­ний у п’єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло».

Названу драму недарма називають «філологічним водевілем», адже проблематика твору й усі події в ньому розгортаються навколо одного питання — самобутності української мови. Ця проблема у пер­сонажів драми має різне вирішення. Так, головний герой п’єси, Мипа Мазайло, ніяк не може позбутися комплексу націонал ьної меншовар­тості й хоче змінити своє прізвище на більш «милозвучне»: «Двад­цять три роки… носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Жодна гімназистка не хотіла гуляти — МазайлоГЗа репе­титора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло!..» Читача аж сміх бере, коли Мина намагається із кореня «маз» утвори­ти щось,найогодумку,путяще: «Мазов», «Мазеленський», «деМазе», «фонМазел», «Мазанський», «Мазєнін»… Вірусомукраїноненавис- ництва заражені й інші члени родини — дочка Рина, дружина Мот- рона, тьотя Мотя. Також смішно й безглуздо виглядають потуги го­ловного персонажа драми вивчати російську мову разом з « учитель­кою правільнихпроізношеній» Бароновою-Козино. Родина Мазайлів виглядає трагічно й водночас комічно у своєму невгасимому праг­ненні відірватися від національного коріння.

Однак сміх сучасного читача швидко вщухає, коли він згадує, що сьогодні на кожному кроці бачимо таких точно «Мазайлів», які за будь-яку ціну хочуть відірватися від усього українського, нервово сіпаються і скрегочуть зубами від думки про розвиток національної культури. Чому вони так роблять? Незрозуміло. Помічаємо людей, які кривляться від того, що назва міста написана українською мовою (тьотя Мотя в драмі ледь не зомліла, уздрівши напис «Харків»), тих, хто радше промовляв би «спаґі» й «дєці» замість звичних «чоботи» й «діти», хто відхрещується від свого коріння… Проте нашим патріо­там не треба хвилюватися: багато людей мріють про подальший роз­виток національної культури, як і Мокій Мазайло. Цей молодий юнак захоплений літературою свого народу, хоче «українізувати» кохану дівчину Уляну Розсоху.

Один із героїв п’єси, дядько Тарас, також мріє про відродження української держави, захоплений історією рідної країни. Та й Уля, яка завжди відстоювала міщанські погляди на політику українізації, урешті-решт розуміє: не можна «топтати» свого коріння.

П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» дуже актуальна в наш час. Ще рано нам безжурно сміятися над відсутністю національної самосвідомості в героях твору, бо й сьогодні антипатріотизм — ве­лика проблема українського народу. Невже зневажаючи рідну мову і культуру люди відчувають себе вищими за інших? Невже наша доля — доля «безбатченків»? Ні! Вірю, що скоро в моїй країні не стане мазайлів, а житимуть лише справжні громадяни, свідомі сво­го національного обов’язку.