Дощик був дуже хвалькуватий.             - Я - сильний. Мене усі бояться. І лише я з’являюся – усі швидко розбігаються, ховаються. – казав він.       Сонечко посміхнулося та й мовило:       - То неправда. Глянь навколо. Ось дітки бігають і зовсім тебе не бояться, а ось там звірятка повибігали і вмиваються.       Розлютився Дощ та й полив як із відра. Усі вмить поховалися, позачиняли вікна, двері.       - Ось так-то воно краще. – зрадів Дощик.       - Ти вважаєш, що так буде краще? – запитало Сонечко. - Адже тепер ти зовсім один, немає навіть з ким погратися, побігати наввипередки.       - Я не один – заперечив Дощик. – В мене безліч краплин. А ось ти завжди одне. І хоч яке ти лагідне до всіх, а друзів у тебе також немає.       Глянуло сонечко із-за хмарки, освітила поляну в лісі, а там усюди квіточки дуже схожі на нього. Це були кульбабки. Вони попіднімали свої голівки і вітали Сонце.       - Оці жовтенькі квіточки і є мої друзі. Бачиш, як їх багато, як вони мені раді? А ще ось там на полі соняхи попіднімали голівки. Чи не нагадують вони тобі когось? – хитро посміхнулося Сонечко. – І куди б я не повернуло – вони завжди мене супроводжують, хитають своїми головами, немов вітаються.       Розлютився Дощ. Хотів ще сильніше полити, але усі краплини уже повтікали. Так і залишився він один. Соромно йому стало і сумно.