На мою думку, людина має чинити добро, не вимагаючи ніякого взиску. Проте сьогодні, здається, людські серця часто черствіють ззовні - вони не стільки перестають відчувати, скільки перестають переживати за оточуючих. Проте ми забуваємо, що тільки присвятивши себе іншим, ми можемо отримати великий скарб: любов і підтримку. А все інше, як, наприклад слава, до цього докладеться.

    Звісно, не всі люди здатні зробити такий альтруїстичний вибір. Часто нам легше залишити щось хороше для себе, а на прохання допомогти відповісти чимось більш спрощенним. Загалом, прожити подібним чином своє життя не так складно. Проте чи не будуть нас мучити докори сумління? Та дещо ми забуваємо.

    На моє переконання, коли до доброї криниці утоптана стежка, то і люди шанують цю криницю: ремонтуть її, чистять тощо. У світі існує один вічний закон: щирий, добрий вчинок без корисливих намірів завжди знайде у серцях відгук. Бо не дивлячись на те, що престижне життя у статках, які отримані за рахунок цинічної економії, набагато краще і приваблівіше, готові прийти на допомогу добрі люди завжди мають більше, ніж просто статки. Вони мають віру у серці, чисте сумління, неопалиму надію на щастя - все те, що не купиш ні за які гроші.

   А до таких "світлих" людей завжди звертаються інші. Такі високі особистості часто відомі як  поети, письменники, вчителі, патріоти. Згадаймо Григорія Савича Сковороду, який не користувався своєю славою, проте створив глибоку філософфію "сродної праці". Згадаймо безліч інших відомих митців, як Тарас Шевченко чи Іван Франко. Навряд чи хтось з них жив у великих статках, але ми й сьогодні памятаємо їх і звертаємося до їх творчості.

    Хіба це не формула вічного життя? Всього лише потрібно стати криницею доброї води, яка не вимагає за живильну вологу грошей.

*вибачаюсь за ламану мову, все, що не до вподоби, можете переробити на свою думку. Сподіваюсь, це вам допомогло)*