В завійну ніч з незвіданих доріг,

Від злих заграв і переправ жорстоких,

Мене тривожать дальні голоси

Живих і мертвих, знаних і забутих;

З обличчями притертими, як пил,

З корінням рук, з півкулями зіниць,

В пороховім завзятті, як в надії,

Ті голоси вплітаються вночі

У дерево, в невкриту сизу воду,

І спопеляють камінь жаром слів,

І спопеляють серце.

- Не забув?

Не кинув нас на муку і розлуку?

Вставай, іди! – І я встаю, мов клен

Пронизаний очима й голосами…