Читаючи твір Віктора Близнеця "Звук павутинки", я поринула  у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. Ця гармонія  створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.

   Найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає маленький допитливий хлопчик Льонька. Його світ - це водночас  викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть -  дівчинка Ніна і науковець Адам. В їх оточенні Льоня помічає найменший порух природи - звук павутинки. Це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше - у саму душу.

  Отже, найкращі фарби - це почуття людини, а природа - це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.