Поезія входить до циклу "Невільничі пісні", створеного в 1895-1896рр. Вона є зразком громадянської лірики. У творі поетеса звертається словом туги й жалю до рідного краю;зазначає, що не бачила страшнішого гніту, ніж той, що терпить український народ. Леся Українка заперечує ридання над нещасливою долею, що спостерігаються довгі роки. Особливо у  фіналі твору: 

Доволі все їм литись,-

Що сльзи там, де навіть крові мало!