Ліс стояв, неначе молода під вінцем, у дорогому білому уборі, якого не вигадає ні одна людська думка.
І все те диво світилось наскрізь, блищало, сипало іскрами, діамантами, переливалось то різким, то матовим світом. Ні одна картина природи влітку не може прирівнятись до тієї пишної фантастичної картини мертвої зими: то був тихий, мрійний, фантастичний сон заснулої землі.
Дорога спускалась у глибокий вузький яр, знов піднімалась на горба, то знов западала в долини.
Серед лісу замаячила корчма, прикрита білим товстим шаром м’якого снігу, зачорнів вивід на покрівлі, зачорніли вікна, неначе темні плями. Коло корчми була прогалина: на тому місці неначе хто розкинув пишний фантастичний квітник: кружало густого терну було ніби виткане з павутиння та срібних ниток; розкидані кущики собачої бузини, папороті та бур’яну стали схожі на невидані квітки, викувані зі срібла; висока одним одна береза спустила до самого долу розкішні тонкі гілки, неначе розчесані довгі коси, присипані срібним пилом.