За вiкном сутенiє. Ще й не пiзня пора, а голий, безлистий присмерк сповив наше мiсто, мою вулицю.

Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серцi?

Дивлюсь у вiкно, i лише голе вiття видзвонює якусь тужну пiсеньку i ще робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за хмар, нiби перед грозою, i знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи бачити голої землi.

А отой ключик лелечий… Не надiялась його побачити сьогоднi, зовсiм не надiялась. А вiн пролетав спокiйно, не поспiшаючи, в останнє прощаючись з казковою долиною, у якiй сховано нашу вулицю. Як нiколи, в таку пору на вулицi тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять

i летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тiльки цятками на небi. Ой, як тяжко покидати рiдну землю!

Стало шкода менi лелек. Адже їм так далеко летiти. Я б до хати їх всiх запросила. З ними разом чекала б весну. I чомусь захотiлося заспiвати отiєї тужливої пiснi про лелек.

Так шкода менi золотої осенi, що швидко втекла до лiсу, затрiпотiла золотим листом, струсила його i заснула. Заснула на рiллi. Чекає, поки бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…

Прощавай, золота осене!