Рідко писав герой додому, уникаючи скаржитися дружині: «На те ти і чоловік, на те ти і солдат, щоб все витерпіти, все знести, якщо до цього нужда покликала». Очима Андрія Соколова показуються в оповіданні жахи війни: стрільба, розрив снарядів, на шматки розбита машина. Герой потрапляє в оточення.

Після Великої Вітчизняної війни в Радянському Союзі було упереджене ставлення до тих, хто повернувся з полону. Звичайно, серед полонених були і труси, і зрадники. Але в основному солдати таки намагалися виконати свій військовий обов’язок до кінця, а потрапили в полон, виходячи з оточення або при потужних наступальних маневрах противника. М. А. Шолохов своєю розповіддю реабілітував цих людей. Засудити їх на тлі численних жертв і каліцтв було простіше, ніж увійти в те непросте становище, в якому вони опинилися. Недарма М. А. Шолохов так докладно розповідає про те, як Андрій потрапив у полон: герой оповідання виконував наказ командира доставити боєприпаси на батарею, був контужений і підібраний фашистським загоном. Соколов не міг змиритися з долею полоненого, намагався втекти, але його знову спіймали. Всім ходом розвитку сюжету оповідання М.А. Шолохов підкреслює, що Андрій не винен у тому, що потрапив у полон. Він не був зрадником і стійко виносив всі табірні муки. У той же час письменник не намагається лакувати дійсність і не приховує від читачів гіркої правди: у полоні деякі солдати вели себе негідно (видавали взводних, доносили на своїх товаришів по нещастю). У той же час це явище не носило масовий характер.

Мужню поведінку Андрія в таборі, вміння холоднокровно поглянути в очі смерті, викликає повагу навіть у німецького коменданта. «Ось що, Соколов, ти – справжній російський солдат. Я – теж солдат і поважаю гідних супротивників », – говорить він.

При першій же можливості Андрій повертається на батьківщину, та ще й привозить з собою важливого «язика», – німецького майора з портфелем документів. З гіркотою пише М. А. Шолохов про те, якою душевною травмою навіть для такої сильної духом людини, як Соколов, виявився полон. Два роки герой не бачив людського поводження. Навіть коли німці надавали йому милість і давали продукти, він відчував себе собакою, якій кинули шматок. Довго ще після полону залишалася у Андрія звичка втягувати голову в плечі при розмові, побоюючись удару. Однак найважчі удари завдали Соколову фашисти не в таборі: після повернення з полону дізнався він, що на початку війни загинули його дружина і доньки, а від рідного дому залишилася одна воронка. Залишився син Анатолій – остання надія батька, та й того вбив німецький снайпер прямо в День Перемоги.

Повернувшись з війни, взяв Андрій до себе осиротілого хлопчика. Так дві самотні душі знайшли сімейну прихильність і здобули теплоту. Лише ночами згадує Андрій загиблу сім’ю. А у Ванюшки теж часом спливають спогади про рідного батька, і тоді задає він Соколову свої дитячі, але непрості питання.