Мені важко висвітлювати цю тему. Читаючи «Вільгельма Телля», я заздрила героям, бо вони зуміли перебороти свої приватні дрібновласницькі інтереси, інстинкти, пробачити дріб’язкові образи сусідам і родичам, об’єднатися і відстояти свободу своєї Вітчизни. Так, я заздрю. Бо добре пам’ятаю пророчі рядки Олександра Довженка: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них нема державного інстинкту.. Вони не вивчають історії. Вони живуть негативними лозунгами одкидання Бога, сім’ї, дружби! У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників!..».

Уявіть собі, як мені – українці – писате отаке про українців?! Серце обливається кров’ю і сльозами, але пишу, бо це правда.

У п’єсі Гертруда не вагаючись готова заради свободи закласти свій дім, і спокій, і достаток:

«Есть блага выше крова и двора,

И ради них я сжечь свой дом готова!».

І канонічні селяни Редінг і Мейер, забувши свої непорозуміння, пліч-о-пліч б’ються з австрійцями.

І «голуба кров» барон Аттінгаузен проникливо і довго стукає до серця небожа Руденца, пояснюючи, що відступника пригорне тільки осика, що «спокуса мати все й одразу зараз ось тут ніколи не приведе до добра та щастя, що убогим старцем тиняється світом той, кому «чужбиною стала родина».

На жаль, в Україні зараз модно відправляти своїх дітей кудись на ПМЖ. Ніхто не тільки не умовляє тут жити й працювати на свою державу, а всіляко сприяють відтоку молодої сили, розуму, освіти. Ніякі «Гертруди» у нас не в пошані, бо оте прокляте «моя хата скраю» висить над нами раз по раз.

У «Вільгельмі Теллі» всіх швейцарців об’єднує патріотизм, необхідність незалежності нації, свободи й об’єднання країни. В них все склалось. Але мені болить моя країна, і думаю, що необхідно якомога більше висвітлювати сторінки непростої нашої історії, бо досить нам блукати у пітьмі, бо страшно, адже «народ, який не знає свого минулого, приречений пережити його знов». Я впевнена, що Батьківщину, як і матір, не вибирають, не міняють, а просто люблять і відстоюють її інтереси.

І щоб не говорили, але ми повинні чітко знати, що відчиняють тому, хто стукає, а дорогу долає той, хто йде.