Починаючи з 1474 p., коли татари пограбували Кам'янець, Дунаєвець, Галич і захопили 40 тисяч полонених, європейські та вітчизняні літописи й хроніки були наповнені повідомленнями про безкінечні бідування і грабунки, що приносили турки і татари в Україну. У 1482 р. кримський хан з намови московського великого князя Івана Третього з великою ордою дійшов до Києва, що був суперником Москви, і «град взяв і огнем сожже. Полону безчисленно взя, а землю Києвську учинила пусту».

Турки і татари вихором налітали на українські села і міста, палили їх, старих людей вбивали, а дітей, жінок і чоловіків забирали в полон - ясир. У 1498 р. з Галичини і Поділля вони забрали 100 тисяч людей. Весь південь України вони прагнули перетворити у «дике поле».

Нападаючи, грабіжники зв'язували захоплених арканом за шию та руки і під удари та посвист нагайок гнали до Криму. Полонили перш за все молодих селян, а також ремісників, купців. На кордоні ханства ясир ділили - розлучали рідних, б'ючи сильних і вбиваючи тих, котрі ослабли.

Страхіття татарської навали стали особливістю життя України, що потерпала від них протягом чотирьох століть. Польсько-литовські урядовці, які володіли українськими землями, не захищали їх від татар, a інколи й продавали цілі округи для пограбування. Це змушувало місцеве населення озброюватися та організовувати самооборону і розвідку. По всій Україні на високих місцях були встановлені стрімкі вежі із смоляними діжками. У разі небезпеки смолу на вежах запалювали, і великі території відразу дізналися про прихід татар. Попередження надавало змогу населенню міст і сіл вчасно організовувати самооборону