Література кожного народу – це живий організм, який родиться, живе, росте, а інколи, залежно від історичних обставин, завмирає, а то й вмирає.Українська література – література між двома світами. Вона випливає з самої географії народу, що створив цю літературу. Географічно це письменство бачать між Сходом і Заходом. Історично-релігійно – поміж Константинополем і Римом, з точки зору світової культури її можна помістити між Азією й Європою, а з точки зору ідеології ще зовсім недавно її часто ставили між фашизмом і комунізмом. Цю літературу інколи бачать також між марксизмом і західним капіталізмом, поміж Москвою і Вашингтоном. Можливо, це головна причина, що українська література завжди виявляла певну полярність, а інколи – роздвоєність. Її напруження й динамізм спричинені “антистатичними” елементами, що надихають її. Така полярність неодноразово голосно заявляла про себе. Варто згадати погляди націонал-комуніста Миколи Хвильового (1893 – 1933), який проголосив: “Геть від Москви, обличчям до Європи!”. Його сучасник Микола Зеров (1890 – 1941), поет-неокласик був на протилежному кінці ідеологічного спектра і закликав українських письменників навертатись до джерел, шукати натхнення не в російській літературній царині, а в класичних часах та літературі Заходу.